Скажений деньок

Кажуть, літо – найкраща пора для самореалізації, для досягнення чогось. Найкращий час взяти всі свої сили  та вміння в руки і щось робити. Кмітливі, авжеж, так і роблять. А інші витрачають дорогоцінний літній час абсолютно марно.  Можна днями сидіти вдома, виходити на вулицю з друзями, гуляти, втикати, витрачати кишенькові гроші і знову клянчити їх у люблячих батьків, переконуючи себе в той же час, що це «абсолютно нормально. Всі так роблять». А можна захопитися улюбленою справою і весь вільний час присвячувати їй, отримуючи найяскравіші плоди від проробленої праці. Це дасть змогу не лише реалізувати себе у певній сфері, а і отримати найдорогоцінніше – практичний досвід. Причому це може бути абсолютно все, що завгодно. Ти мрієш бути якимсь музикантом чи фотографом? Тобі подобається футбол чи інші види спорту?  Ти гарно ладнаєш з дітьми, цікавишся де б можна було би влаштуватися виховником чи ще кимось в дитячий табір? Будь ласка! Літо, найкращий час для цього! Бери та роби! Можна просто мати до чогось хист, можна мати просто захоплення, але при правильному підході, це все може дати у майбутньому гарні результати. Принаймні більші, ніж досвід гри у WOW. Інколи ми просто боїмося щось розпочати, але в таких випадках мені одразу згадується вислів із фільму «Достукатись до небес». – «Боятися безглуздо». І це правда.

Але на все це можна зробити знижку абітурієнтам. Вчорашнім школярам, які беручи до рук усю свою відповідальність, яку встигли накопичити за своє життя. Цього літа і я серед них, тому багато мого, хоча ні, нашого часу вилітає на вступну кампанію і все, що з нею пов’язано. Підготовка до випуску, випускний, тестування, нервове чекання результатів, початок подачі документів,  мандрування ВУЗами у пошуках «вільної каси», нервове чекання результатів із омріяних закладів… Зрештою, абсолютну більшість літа займають думки і діяльність щодо навчання і багатьом, певно, вперше доводиться стикатися із подібного роду серйозністю. Та сенс у іншому.

У мене в голові, як і у всіх творчих людей, постійно метушаться мільйони думок, постійні прагнення, бажання, ідеї, тривоги. Тому інколи буває важко зосередитись на чомусь одному, і не перескочити із написання пісні до сценарію чи просто залипання в Інтернеті, коли пропало натхнення, наприклад. Ось так і живемо. Але продовжу тему вступу. Я подавав документи до двох ВУЗів. Усі мого улюбленого, кіношного спрямування. Київський Національний Карпенка-Карого і Житомирський Огієнка. Як відомо, у театральних своя система. Попередні відбірні консультації, допуски, різножанрові творчі конкурси і т.д. І, в принципі все ок. Але недавно, після чималих зустрічей із майстром, що набирає курс, паном Михайлом Іллєнком, після спілкування з ним, обговорення робіт, що відбувалися на протязі останніх півроку, я раптом дізнався, що маю низький бал за перший етап екзамену. Навіть не уявивши, що це можливо я приїхав на наступний екзамен і раптом дізнався, що пан Іллєнко оцінив мій твір лише у 120 балів. Зайшовши  на кафедру, до кабінету, де приймався екзамен, до мене вийшла жіночка, яка запам’ятала мене ще з першого екзамену і з круглими очима і розчаруванням, сказала, що це правда. Якогось фіга, отак трапилося. На тому діло не закінчилося, та я не став чекати Іллєнка, аби розпитати як же так. Плюнув і поїхав в центр.  Відпочити від усього цього напруження. Але у відчай я не впадав. Зрештою, і справді, все що відбувається, робиться, всі успіхи й невдачі – все до кращого. Отаким чином, Карпуха відмінилася.

Також цікава історія в Огієнка. Будучи третім у рейтингу і замикаючи трійку бюджетників, раптом з’являється якийсь пільговик і нагло йде поза конкурс. Відповідно посуває мене на четверте місце, тобто вже контракт. Все обдумавши і поговоривши з керівництвом, я вирішив перекласти документи на заочне відділення. Таким чином буде можливість мешкати в рідних Черкасах. Сума заочного навчання не висока, тому то буде легше, аніж проживаючи в чужому місті, платити за навчання та ще й проживання, не маючи при цьому ні копійки стипендії. І от, вже під кінець місяця все це вирішилося остаточно. Десь 28-29-го липня я вже знав, що буде далі, лишалося лише приїхати 31-го в Житомир і поставити якийсь підпис, мовляв я знаю, що роблю. Отакі пироги…

Але як це все стосується заголовку «Скажений день»? Все просто: Творчі люди завжди спонтанні, тому прийшовши пізно ввечері 30-го додому, я вирішив просто так поглянути список черкаських ВУЗів, точніше коледжів. І що мене завжди зупиняло подати документи в інші універи так це впевненість і наявність лише двох ЗНО. Всі ВНЗ вимагають мінімум три (театральні мають творч. конкурс замість третього). А коледжі і технікуми всього вимагають лише два ЗНО. І от блукаючи мережею я знайшов такі місця, де приймають саме мої тести. Все. Повна кулька ідей вибухнула від рішучої іскри впевненості. 12-та ночі і я взявся наново друкувати документи. Цього разу у три рази більше. Сенс був у тому, що а чому би не спробувати в останній день встигнути подати на кілька спеціальностей документи, і хто зна, може кудись то потраплю?  Все я авжеж не зміг роздрукувати. Принтер глючило, всі мої копії вилазили із друківниці темно-блакитного кольору. Тож рано вранці, о пів-на дев’яту, я побіг у центр робити копії. Потім робити фотографії. Замість звичних шести я замовив одразу 36(!) фотокарток, і взявши до рук всі документи поїхав ровером по місту. Перша ціль – Черкаський Комерційний. Припаркувавшись, забігаю до приймальні. Дивлюся точно які спеціальності підходять за моїми тестами і пишу заяву. Здаю документи, знову пишу. Якщо хтось не знає, то на кожну спеціальність потрібно подавати  повністю окремі пакети документів і заяв. До цього дня я вважав це безглуздям, але зараз змирився. Дописуючи, я помічав інших абітурієнтів яких було достатньо мало, в порівнянні зпопередніми днями прийому, коли точився справжній ажіотаж. За  весь час почув розмови декількох батьків із комісією на тему «Благодійних внесків». Причому, всі батьки одразу бігли оплачувати вказану суму. Ех, корупція. Дописавши заяви і оформивши всі документи я покинув приміщення і знову згадав, що маю бути в Житомирі. А з Черкас туди їхати мінімум п’ять годин. Це з пересадкою у Києві. Тому я подзвонив начальнику кіношного відділення і попросив поради, бо я міг не встигнути до закриття комісії. Він сказав, усе-одно приїжджати.

Що ж. О’кей.  Далі я бігав купляв конверти, файли, іншу макулатуру для вступу. Вирішив заскочити ще й в Економіко-правовий. Але вже у приймальні дізнався, що заклад абсолютно платний і я лоханувся. Нічого. Ще є час встигнути в Житомир.  Але ж ні! Знову рішучі думки в голові і за мить я вже, мов скажена антилопа, женуся через усе місто на «хімпас» у Бізнес-коледж. Черги абсолютно нуль. Всі ніби вмерли. Хоча б у приймальні лишилися люди. Ввічлива дівчина розповіла що і як, і я знов взявся за роботу. Тепер тре’ було заповнювати вже 3 заяви і відповідно три комплекти документів.  Вже вивчивши усе напам’ять я хутко написав бланки, здав усе що треба і навіть встиг поспілкуватися з приємною дівчиною щодо самого коледжу. Але час піджимав. На годиннику 12.10. Бачили фільм «Місія неможлива»? Ставши на мить Томом Крузом я з усіх сил помчав додому. Хвилин за десять я здолав відстань у 5 км і вже був удома. Випивши дві склянки квасу і оп’янівши від крутості я розслабився. До відправлення автобуса на Київ лишалося близько восьми хвилин.  Взявши ще грошей я сів на волік та поїхав знову. Вже до автобусної зупинки. От якраз тут і трапилася одна невеличка неприємність. Їдучи біля Ельдорадо по вул. Гоголя мене дещо підкинуло завдяки Черкаським дорогам і через удар на землю впали мої окуляри, що висіли в мене на футболці.  Моментальна реакція. Я гальмую, розвертаюся, але їдучий позаду Газель не має співчуття. І 250 грн. скла і металу розчавлюються в мене на очах. Здавалося б трагедія, але немає часу на жалість.  Тож, підібравши рештки, я під’їжджаю до зупинки. Як виявилося мій автобус до Києва поїхав, а наступний рушатиме десь за годину. Оце вже пічаль. Можна навіть порахувати, що якби я виїхав о 13.30, то лише близько 15.30 я був би у столиці мінімум ще за дві години в омріяному Житомирі. Сьома вечора це занадто, тож я знову телефоную начальнику відділу і кажу, що такі от справи. Але його доброта і вміння увійти в ситуацію вражають. Це було справжнє щастя, коли я дізнався, що він знову йде на поступки і дозволяє, всупереч правилам, приїхати наступного дня. Якраз коли мають вже вивісити результати.  Тож у мене прямо камінь з душі.  І, полонившись щастям, я вже нікуди не поспішав. Як файно. Звісно, далі у мене були ще справи, але вже не такі термінові, і я міг полегшено зітхнути.  Що далі? Зараз 21.00, 31-го липня. За кілька годин у мене нічний потяг до Києва, тому мушу завершувати свою ісповідь.

Тож, завершуючи я можу сказати, що щось робити значно цікавіше, аніж пливти за течією і жити суворо за планом. Сьогоднішні події це доводять, що навіть будучи по горло у справах і не встигаючи нікуди, це починає подобатись. Коли б іще таке трапилось, а? J

P.S: хоч лишилося всього півтори години до поїзда, я знову знайшов собі пригоди і лечу по справам, в надії встигнути їх завершити до відправлення. Тож нічка обіцяє бути веселою

Це і справді класно, чорт забирай J

Київ, камера та універ

М. Іллєнко

Їздив у четвер (5 січня) до Києва. Причин можна назвати багато, можна жодної, спираючись на мої дивні поїзди "просто так". Але цього разу однією з основних причин була ділова зустріч із видатним кінорежисером, володарем купи нагород Михайлом Іллєнко. Ну добре брешу, яка зустріч. Річ у тім, що в університеті, до якого я маю досить велике бажання поступити цьогоріч викладає цей самий Іллєнко. І саме у цей період він проводить відбірні консультації чи якось так. Отож було вирішено з'їздити. Хто не знає чи не в курсі, пан Михайло є братом також дуже відомого режисера Юрія Іллєнка чиї роботи були представлені і на зарубіжних фестивалях, де також  і нагороди мав. Однією із найвідоміших робіт є "Тіні забутих предків" (1964), в якій пан Юрій був оператором, знімаючи дипломну роботу. Саме цей фільм вважається зразковим прикладом українського кінематографу того часу.

Отож розпочався мій день у столиці дещо навіть негативно. Осточортіла погода, злі люди, непривітні касири вокзалу (в результаті чого був змушений купувати ще раз квиток), кінчені охоронці в супермаркеті і т.д. Вийшовши з вокзалу я вирішив спробувати щось дізнатися щодо планованої мною для покупки камери "Canon M46". Зателефонувавши до інтернет-магазину я довідався... Що вони мені передзвонять. Отак. Передзвонив якийсь чувак з мобільного, коли я вже сидів у Мак'у, запихаючись чізбургером (так вони мені більше подобаються ніж гамбургери). В результаті дивного діалогу, я з набитим ротом пояснював, що не можу чекати до 16 і буду радий приїхати подивитися товар хоча б не пізніше 13-ї години. Ми дійшли до висновку, що коли кур'єр привезе товар до них на офіс із якогось складу, цей кєнт мене про то повідомить. Що ж, "o`kаy" подумав я, розуміючи що камери сьогодні мені не бачити. У "відчаї" пішов на метро, сів у сторону, протилежну центру і поїхав... До кінцевої...

За цей час нарешті вспів дочитати книжку, яку я ніде окрім Києва чомусь не можу читати (Артем Чех - "Цього ви не знайдете в Яндексі"). Зійшов аж на "Академмістечку", зробив декілька дзвінків друзям та й пішов собі. Кудись так на Північ. Завернув ну вузеньку вуличку, далі в провулок. Поряд стояв будинок поверхів на 14. Скориставшись відкритими дверима, проскочив повз конс'єржа, чи як їх там називають власники квартир у бетонній коробці, сів на ліфт та угору. Дах виявився на жаль зачиненим, проте балкон все компенсував. Краєвиди так собі.

Авжеж, не Майдан же. Посидівши, отримав дзвінок від кєнта і з магазину. "Ваш товар уже у нас. Приезжайте!". Дивно, подумав я, розуміючи, що лише о-пів на першу. Зібрався й поїхав далеченько, аж на театральну. Мушу сказати, що залишило приємні враження й викликало якусь довіру, то що за адресою офіс розташований у самісінькому центрі Києва. Поряд із Бессарабкою. Прийшовши до них і справді переконався, що камера в них, все як годиться. Оформили покупку, я все перевірив і фак є! Так все просто! Хоча радощів було не багато.

Ну нова камера і що... Хоча вже згодом я, оцінивши усі переваги нового обладнання, зрозумів наскільки все класно.
Вийшов з магазину і легким кроком знову до метро. Тепер вже на Печерську, до унівєра. 

В університеті пройшла невеличка бесіда із Михайлом, він роз'яснив умови вступу, вимоги до абітурієнтів і т.д.. До рчі, як я пізніше дізнався, зараз в прокат вийшов його новий фільм "Той, хто пройшов крізь вогонь". Судячи з трейлеру фільм справді цікавий. Раджу сходити в на нього в кіно. Приємно, що є люди, які роблять якісним український кінематограф.

ЗНО 2012: паніка, висмоктана з пальця

Сьогодні складав список документів для подачі на тестування. Не розумію, звідки у всіх такий поспіх? Всюди чути лише одне: "ЗНО, документи, бігом, ааа!". Ну як так можна? Я звісно розумію важливість цього етапу, але перетворювати це все у паніку просто тупо. Термін подачі 1 січня – 20 лютого 2012 року. Майже два місяці. Можна десять раз встигнути подати ті документи, тим паче сенс лежить у тому, аби просто відправити поштою три нещасних папірця і впродовж двох тижнів отримати позитивну відповідь.
Чи може вона бути негативною? Ну, якщо абітурієнт дещо тупенький і не в стані правильно оформити заяву, тоді так. Наприклад вчителі та батьки так залякали випускника важливістю цих документів і "обмежених" термінів подачі, що він  через поспіх написав з помилками своє ім'я, номер паспорта чи просто забувся взяти довідку зі школи про факт навчання. Надіслав на хибну адресу листа і чекає на "конверт надії" у своїй поштовій скрині.
Скажу від себе: не варто сильно перейматися через ці документи. Спокійно все зробили і все. Нічого складного!
Багато моїх викладачів кажуть, немов, бігом подавай, бо  не встигнеш. Або подавай якомога скоріше, аби якщо не приймуть документи, то можна було би зробити це ще раз. З одного боку правильно, але коли чуєш це щодня і самому навіюється страх. що це все дуже важко, треба максимум зусиль докласти, інакше не встигнеш і втратиш "шанс". Щоб дещо роз'яснити ситуацію спробую якомога чіткіше покроково описати цю процедуру (у мене приготування документів зайняло близьо 15-20 хв.).

Отже ви вибрали свій навчальний заклад, знаєте перелік необхідних тестів для складання, все що вам залишається тепер – надіслати поштою кілька папірців:
* Заява (або заява-реєстраційна картка офіційною мовою);
* Копія першої сторінки паспорта.
* Довідка із вашої школи про те, що ви наразі навчаєтеся у випускному класі й у кінці року отримуєте атестат. (це для випускників 2012 року)
Все. Три нещасних документи. Проте найбільш важким у цьому етапі є, напевно, отримання "Заяви".

Заява-реєстраційна картка

Суть її отримання полягає у тому, що вам необхідно скачати програму (3.8 мб) для її заповнення і просто пройти певні кроки. У них вам буде запропоновано ввести інформацію щодо себе, таку як дата народження, місце проживання, телефон, список необхідних предметів для здачі і т.д.. Якщо ви здорова, адекватна людина, здатна перебувати у колі людей, вам не потрібно усіляких медичних довідок про необхідність створення особливих умов. Просто вибираєте у необхідному полі ні. На запит про необхідність перекладу тесту іншою мовою, якщо ви звісно адекватна людина, тиснете також ні. Інакше з'явиться ще купа додаткових проблем. Продовжуєте заповнювати і під кінець вам буде запропоновано роздрукувати напівготову заяву і ще два папірці. Чудово, якщо ви маєте вдома принтер. Якщо ні, доведеться імпортувати файли у pdf та друкувати в іншому місці. (це зовсім не важко) Чи просто встановити дану програму у друга на компі і хутко за 5 хв. надрукувати.
Отже заповнили й надрукували. Вийшло три папірця (Заява-реєстраційна картка, інструкція та інформаційний лист). Вносите у найперший документ необхідні дані (ім'я, паспорт і т.д.), вклеюєте  дві фотокартки (3х4), зроблені завчасно і вуаля! Заява готова!
Тепер просто додаємо до неї довідку про навчання у школі чи іншому закладі (це необхідно випускникам 2012 року. Ті, хто випустилися раніше надають копію документа про повну середню освіту), копію першої сторінки паспорта і все! Надсилаємо поштою на м. Київ, а/с 86, 02192. Лише на копії паспорта напишіть "Згідно з оригіналом", прізвище та ініціали, дату і підпис. Не знаю нащо це необхідно, але така вже доля. Зробили? Молодці! Сміливо йдемо на пошту, купуємо конверт і надсилаємо. Якщо є бажання заплатити більше можете обрати терміновий лист чи замовний, як ваше серденько забажає.
Все? Так. Тепер можна спокійно нудьгувати і витрачати час на всяку фігню. Робити свої справи, гуляти,  тупити, загалом все, що притаманне учням вільний час. За максимум три тижні ви отримаєте листа-відповідь і тоді вже радійте, стрибайте і т.д..
Успіхів, друзяки. Головне не втрачайте голову через поспіх. :)

P.S: Сам вже отримав відповідь. В кінці січня прийшов конверт, де кількома папірцями засвідчувалося, що я отримав шанс складати "божественне" тестування. Так що паритися нема через що. Що ж, успіхів усім, головне – не тупіть, і все буде ОК.