Кажуть, літо – найкраща пора для самореалізації, для досягнення чогось.
Найкращий час взяти всі свої сили та
вміння в руки і щось робити. Кмітливі, авжеж, так і роблять. А інші витрачають
дорогоцінний літній час абсолютно марно.
Можна днями сидіти вдома, виходити на вулицю з друзями, гуляти, втикати,
витрачати кишенькові гроші і знову клянчити їх у люблячих батьків, переконуючи
себе в той же час, що це «абсолютно нормально. Всі так роблять». А можна
захопитися улюбленою справою і весь вільний час присвячувати їй, отримуючи
найяскравіші плоди від проробленої праці. Це дасть змогу не лише реалізувати
себе у певній сфері, а і отримати найдорогоцінніше – практичний досвід. Причому
це може бути абсолютно все, що завгодно. Ти мрієш бути якимсь музикантом чи фотографом?
Тобі подобається футбол чи інші види спорту?
Ти гарно ладнаєш з дітьми, цікавишся де б можна було би влаштуватися
виховником чи ще кимось в дитячий табір? Будь ласка! Літо, найкращий час для
цього! Бери та роби! Можна просто мати до чогось хист, можна мати просто
захоплення, але при правильному підході, це все може дати у майбутньому гарні
результати. Принаймні більші, ніж досвід гри у WOW. Інколи ми просто
боїмося щось розпочати, але в таких випадках мені одразу згадується вислів із
фільму «Достукатись до небес». – «Боятися безглуздо». І це правда.
Але на все це можна зробити знижку абітурієнтам. Вчорашнім школярам,
які беручи до рук усю свою відповідальність, яку встигли накопичити за своє
життя. Цього літа і я серед них, тому багато мого, хоча ні, нашого часу вилітає на вступну кампанію
і все, що з нею пов’язано. Підготовка до випуску, випускний, тестування,
нервове чекання результатів, початок подачі документів, мандрування ВУЗами у пошуках «вільної каси»,
нервове чекання результатів із омріяних закладів… Зрештою, абсолютну більшість
літа займають думки і діяльність щодо навчання і багатьом, певно, вперше
доводиться стикатися із подібного роду серйозністю. Та сенс у іншому.
У мене в голові, як і у всіх творчих людей, постійно метушаться
мільйони думок, постійні прагнення, бажання, ідеї, тривоги. Тому інколи буває
важко зосередитись на чомусь одному, і не перескочити із написання пісні до сценарію
чи просто залипання в Інтернеті, коли пропало натхнення, наприклад. Ось так і
живемо. Але продовжу тему вступу. Я подавав документи до двох ВУЗів. Усі мого
улюбленого, кіношного спрямування. Київський Національний Карпенка-Карого і
Житомирський Огієнка. Як відомо, у театральних своя система. Попередні відбірні
консультації, допуски, різножанрові творчі конкурси і т.д. І, в принципі все
ок. Але недавно, після чималих зустрічей із майстром, що набирає курс, паном
Михайлом Іллєнком, після спілкування з ним, обговорення робіт, що відбувалися
на протязі останніх півроку, я раптом дізнався, що маю низький бал за перший
етап екзамену. Навіть не уявивши, що це можливо я приїхав на наступний екзамен
і раптом дізнався, що пан Іллєнко оцінив мій твір лише у 120 балів.
Зайшовши на кафедру, до кабінету, де
приймався екзамен, до мене вийшла жіночка, яка запам’ятала мене ще з першого
екзамену і з круглими очима і розчаруванням, сказала, що це правда. Якогось
фіга, отак трапилося. На тому діло не закінчилося, та я не став чекати Іллєнка,
аби розпитати як же так. Плюнув і поїхав в центр. Відпочити від усього цього напруження. Але у
відчай я не впадав. Зрештою, і справді, все що відбувається, робиться, всі
успіхи й невдачі – все до кращого. Отаким чином, Карпуха відмінилася.
Також цікава історія в Огієнка. Будучи третім у рейтингу і замикаючи
трійку бюджетників, раптом з’являється якийсь пільговик і нагло йде поза
конкурс. Відповідно посуває мене на четверте місце, тобто вже контракт. Все
обдумавши і поговоривши з керівництвом, я вирішив перекласти документи на
заочне відділення. Таким чином буде можливість мешкати в рідних Черкасах. Сума
заочного навчання не висока, тому то буде легше, аніж проживаючи в чужому
місті, платити за навчання та ще й проживання, не маючи при цьому ні копійки
стипендії. І от, вже під кінець місяця все це вирішилося остаточно. Десь
28-29-го липня я вже знав, що буде далі, лишалося лише приїхати 31-го в Житомир
і поставити якийсь підпис, мовляв я знаю, що роблю. Отакі пироги…
Але як це все стосується заголовку «Скажений день»? Все просто: Творчі
люди завжди спонтанні, тому прийшовши пізно ввечері 30-го додому, я вирішив
просто так поглянути список черкаських ВУЗів, точніше коледжів. І що мене
завжди зупиняло подати документи в інші універи так це впевненість і наявність
лише двох ЗНО. Всі ВНЗ вимагають мінімум три (театральні мають творч. конкурс
замість третього). А коледжі і технікуми всього вимагають лише два ЗНО. І от
блукаючи мережею я знайшов такі місця, де приймають саме мої тести. Все. Повна
кулька ідей вибухнула від рішучої іскри впевненості. 12-та ночі і я взявся
наново друкувати документи. Цього разу у три рази більше. Сенс був у тому, що а
чому би не спробувати в останній день встигнути подати на кілька спеціальностей
документи, і хто зна, може кудись то потраплю?
Все я авжеж не зміг роздрукувати. Принтер глючило, всі мої копії
вилазили із друківниці темно-блакитного кольору. Тож рано вранці, о пів-на
дев’яту, я побіг у центр робити копії. Потім робити фотографії. Замість звичних
шести я замовив одразу 36(!) фотокарток, і взявши до рук всі документи поїхав
ровером по місту. Перша ціль – Черкаський Комерційний. Припаркувавшись, забігаю
до приймальні. Дивлюся точно які спеціальності підходять за моїми тестами і
пишу заяву. Здаю документи, знову пишу. Якщо хтось не знає, то на кожну
спеціальність потрібно подавати повністю
окремі пакети документів і заяв. До цього дня я вважав це безглуздям, але зараз
змирився. Дописуючи, я помічав інших абітурієнтів яких було достатньо мало, в
порівнянні зпопередніми днями прийому, коли точився справжній ажіотаж. За весь час почув розмови декількох батьків із
комісією на тему «Благодійних внесків». Причому, всі батьки одразу бігли
оплачувати вказану суму. Ех, корупція. Дописавши заяви і оформивши всі документи
я покинув приміщення і знову згадав, що маю бути в Житомирі. А з Черкас туди
їхати мінімум п’ять годин. Це з пересадкою у Києві. Тому я подзвонив начальнику
кіношного відділення і попросив поради, бо я міг не встигнути до закриття
комісії. Він сказав, усе-одно приїжджати.
Що ж. О’кей. Далі я бігав купляв
конверти, файли, іншу макулатуру для вступу. Вирішив заскочити ще й в
Економіко-правовий. Але вже у приймальні дізнався, що заклад абсолютно платний
і я лоханувся. Нічого. Ще є час встигнути в Житомир. Але ж ні! Знову рішучі думки в голові і за
мить я вже, мов скажена антилопа, женуся через усе місто на «хімпас» у
Бізнес-коледж. Черги абсолютно нуль. Всі ніби вмерли. Хоча б у приймальні
лишилися люди. Ввічлива дівчина розповіла що і як, і я знов взявся за роботу.
Тепер тре’ було заповнювати вже 3 заяви і відповідно три комплекти
документів. Вже вивчивши усе напам’ять я
хутко написав бланки, здав усе що треба і навіть встиг поспілкуватися з
приємною дівчиною щодо самого коледжу. Але час піджимав. На годиннику 12.10.
Бачили фільм «Місія неможлива»? Ставши на мить Томом Крузом я з усіх сил помчав
додому. Хвилин за десять я здолав відстань у 5 км і вже був удома. Випивши дві
склянки квасу і оп’янівши від крутості я розслабився. До відправлення автобуса
на Київ лишалося близько восьми хвилин.
Взявши ще грошей я сів на волік та поїхав знову. Вже до автобусної
зупинки. От якраз тут і трапилася одна невеличка неприємність. Їдучи біля
Ельдорадо по вул. Гоголя мене дещо підкинуло завдяки Черкаським дорогам і через
удар на землю впали мої окуляри, що висіли в мене на футболці. Моментальна реакція. Я гальмую, розвертаюся,
але їдучий позаду Газель не має співчуття. І 250 грн. скла і металу
розчавлюються в мене на очах. Здавалося б трагедія, але немає часу на жалість. Тож, підібравши рештки, я під’їжджаю до
зупинки. Як виявилося мій автобус до Києва поїхав, а наступний рушатиме десь за
годину. Оце вже пічаль. Можна навіть порахувати, що якби я виїхав о 13.30, то
лише близько 15.30 я був би у столиці мінімум ще за дві години в омріяному
Житомирі. Сьома вечора це занадто, тож я знову телефоную начальнику відділу і
кажу, що такі от справи. Але його доброта і вміння увійти в ситуацію вражають.
Це було справжнє щастя, коли я дізнався, що він знову йде на поступки і дозволяє,
всупереч правилам, приїхати наступного дня. Якраз коли мають вже вивісити
результати. Тож у мене прямо камінь з
душі. І, полонившись щастям, я вже
нікуди не поспішав. Як файно. Звісно, далі у мене були ще справи, але вже не
такі термінові, і я міг полегшено зітхнути.
Що далі? Зараз 21.00, 31-го липня. За кілька годин у мене нічний потяг
до Києва, тому мушу завершувати свою ісповідь.
Тож, завершуючи я можу сказати, що щось робити значно цікавіше, аніж
пливти за течією і жити суворо за планом. Сьогоднішні події це доводять, що
навіть будучи по горло у справах і не встигаючи нікуди, це починає подобатись.
Коли б іще таке трапилось, а? J
P.S: хоч
лишилося всього півтори години до поїзда, я знову знайшов собі пригоди і лечу
по справам, в надії встигнути їх завершити до відправлення. Тож нічка обіцяє
бути веселою
Це і справді класно, чорт забирай J
