Дещо прохолодно тут… Ловлю себе на думці, що думаю про людей навколо,
котрі один за одним кидають свої буденні, нікчемні погляди, сповнені
втоми і пофігізму в мою сторону, немов уперше бачать хлопця, що вишукує
собі місце у залі очікувань. Сидячі особи, морально здеградовані,
чекають собі на потяг, який, мов останній промінь світла і надії мав
завезти їх у світле майбутнє, причому різне для всіх: хто на Захід у
безкрайні карпатські гори, хто на Схід у темряву донбаських шахт. У
всіх, авжеж, є свої справи. Вони сидять тут, нудьгують, читають
пропагандистську російську пресу, сплять, безперервно чухають ноги, як
он та бабця поряд. Зрештою, займаються абсолютною фігнею, час від часу
поглядаючи на щойно зайшовшого юнака, котрий вмостився біля старої
вокзальної вітрини із гнилими від часу та недбальства харчами.
Дивуються, напевно. Ну от нахріна він, такий сякий, відкрив блокнот і почав писати? Та, зрештою, що він може написати, цей мудак неосвічений! Сто відсотків якусь без сенсову фігню, бо сучасна молодь абсолютно ж позбавлена тих святих комуністичних вірувань і переконань, щоби писати щось розумне. Значить точно – мудак, непоціновувач ідеалів Лєніна і Сталіна, безграмотна шваль, підстилка фашистська, що приперлася на цей, колись квітучий завдяки святим комунякам вокзал, вмостилася на твердому, засраному «кріслі», поставленому тими ж святими і щось безперервно пише, лише псуючи атмосферу усім смердючим бомжам і тим «інтелігентам», хто, читаючи дешеву газету за дві гривні сумно прикривають обличчя і ненавидять усіх навколо, знаючи, що самі найближчим часом перетворяться на таких же брудних бомжів, що змушені лазити попід вокзалами, завдячуючи соборній, правовій, демократичній державі. І той довбаний потяг, на який вони так невгамонно чекають, не повезе їх у країну мрій без турбот і проблем, а лиш закине в одне з брудних українських міст, де «ввічливі люди» обов’язково поцуплять їхній багаж чи гроші. І тоді хана усім їхнім планам піти нажертися до родичів/ кумів/ сватів, що живуть там. Тому усі навколо гівнюки, як і отой мудак, що вже кілька сторінок списав, описуючи, напевно, свої фашистські погляди на брудній вокзальній лаві, коло вічно чухавшої ноги бабці. Мудак і все. Ба навіть цей його задумливий і романтичний погляд. Довбаний митець…
А щоби там не було, я люблю вокзали, особливо коли ти чотири години підряд чекаєш на той мудацький дизель, що підхопить тебе на світлих крилах залізничних рейок і доставить прямісінько до рідних Черкас. Усього лише за чотири п’ятдесят… А поки ти мусиш чекати тут, терплячи злісні і невдячні погляди абсолютно незнайомих тобі людей, які вже готові з’їсти твою душу і закусити печінкою за те, що ти оце тут задумливо пишеш всяку хрінь, а не просто сидиш як усі, читаючи газету або чухаючи ноги. Умнік, да?
Не знаю чому, але мені справді подобається ст. ім. Шевченка. Можливо за свою допотопністю і відсутністю електронного табла, а може просто через те, що вона вже стала рідною для мене. Бо так вже трапляється, що, принаймні раз на місяць, я, якимсь не зрозумілим для «інтеліґентів» чином, тут опиняюся, чекаючи на свої рейки надії. Люблю цю станцію, особливо тихими осінніми прохолодними вечорами, стоючи на вулиці зі «склянкою» смачного гарячого шоколаду, купленого за три гривні в автоматі. Стоїш на вулиці, обіпершись на бетонне «підвіконня» біля центрально входу і повільно п’єш свій традиційни напій щастя, споглядаючи на нескінченний потік поїздів, що везе «інтелігентів» у їх світлий світ і перед очима проноситься довга синя лінія вагонів з маленькими віконцями. В такі моменти серйозно задумуєшся над будь чим. Світ рухається навколо тебе, а ти стоїш нерухомо у високих роздумах, підносячи час від часу ароматну одноразову скляночку до холодних вуст і просто наолоджуєшся тим, що маєш можливість жити і щось робити, а не згнивати десь у збіднілій Африці, наприклад.
Гарячий шоколад, до речі, в мене традиція на цьому вокзалі. Щоразу, чекаючи на потяг, я дозволяю собі ласувати цим чарівним напоєм, обіпершись, як вже було сказано, на бетонне підвіконня і потонувши у своїх роздумах.
Як же швидко плине час… Люди вже забили на «письменного» мудака і не витріщаються на мене, як на ворога народу. А бабця поряд зі мною, яка нескінченно чухала ноги, вже й поснула. Та і мені вже скоро час додому, тому закриваю блокнот і чесно долучаюся до нестерпного чекання на свого залізничного янгола, який готовий незадорого підкинути мене у потрібний момент...
Шкода ми не бачимо справжніх янголів…
Дивуються, напевно. Ну от нахріна він, такий сякий, відкрив блокнот і почав писати? Та, зрештою, що він може написати, цей мудак неосвічений! Сто відсотків якусь без сенсову фігню, бо сучасна молодь абсолютно ж позбавлена тих святих комуністичних вірувань і переконань, щоби писати щось розумне. Значить точно – мудак, непоціновувач ідеалів Лєніна і Сталіна, безграмотна шваль, підстилка фашистська, що приперлася на цей, колись квітучий завдяки святим комунякам вокзал, вмостилася на твердому, засраному «кріслі», поставленому тими ж святими і щось безперервно пише, лише псуючи атмосферу усім смердючим бомжам і тим «інтелігентам», хто, читаючи дешеву газету за дві гривні сумно прикривають обличчя і ненавидять усіх навколо, знаючи, що самі найближчим часом перетворяться на таких же брудних бомжів, що змушені лазити попід вокзалами, завдячуючи соборній, правовій, демократичній державі. І той довбаний потяг, на який вони так невгамонно чекають, не повезе їх у країну мрій без турбот і проблем, а лиш закине в одне з брудних українських міст, де «ввічливі люди» обов’язково поцуплять їхній багаж чи гроші. І тоді хана усім їхнім планам піти нажертися до родичів/ кумів/ сватів, що живуть там. Тому усі навколо гівнюки, як і отой мудак, що вже кілька сторінок списав, описуючи, напевно, свої фашистські погляди на брудній вокзальній лаві, коло вічно чухавшої ноги бабці. Мудак і все. Ба навіть цей його задумливий і романтичний погляд. Довбаний митець…
А щоби там не було, я люблю вокзали, особливо коли ти чотири години підряд чекаєш на той мудацький дизель, що підхопить тебе на світлих крилах залізничних рейок і доставить прямісінько до рідних Черкас. Усього лише за чотири п’ятдесят… А поки ти мусиш чекати тут, терплячи злісні і невдячні погляди абсолютно незнайомих тобі людей, які вже готові з’їсти твою душу і закусити печінкою за те, що ти оце тут задумливо пишеш всяку хрінь, а не просто сидиш як усі, читаючи газету або чухаючи ноги. Умнік, да?
Не знаю чому, але мені справді подобається ст. ім. Шевченка. Можливо за свою допотопністю і відсутністю електронного табла, а може просто через те, що вона вже стала рідною для мене. Бо так вже трапляється, що, принаймні раз на місяць, я, якимсь не зрозумілим для «інтеліґентів» чином, тут опиняюся, чекаючи на свої рейки надії. Люблю цю станцію, особливо тихими осінніми прохолодними вечорами, стоючи на вулиці зі «склянкою» смачного гарячого шоколаду, купленого за три гривні в автоматі. Стоїш на вулиці, обіпершись на бетонне «підвіконня» біля центрально входу і повільно п’єш свій традиційни напій щастя, споглядаючи на нескінченний потік поїздів, що везе «інтелігентів» у їх світлий світ і перед очима проноситься довга синя лінія вагонів з маленькими віконцями. В такі моменти серйозно задумуєшся над будь чим. Світ рухається навколо тебе, а ти стоїш нерухомо у високих роздумах, підносячи час від часу ароматну одноразову скляночку до холодних вуст і просто наолоджуєшся тим, що маєш можливість жити і щось робити, а не згнивати десь у збіднілій Африці, наприклад.
Гарячий шоколад, до речі, в мене традиція на цьому вокзалі. Щоразу, чекаючи на потяг, я дозволяю собі ласувати цим чарівним напоєм, обіпершись, як вже було сказано, на бетонне підвіконня і потонувши у своїх роздумах.
Як же швидко плине час… Люди вже забили на «письменного» мудака і не витріщаються на мене, як на ворога народу. А бабця поряд зі мною, яка нескінченно чухала ноги, вже й поснула. Та і мені вже скоро час додому, тому закриваю блокнот і чесно долучаюся до нестерпного чекання на свого залізничного янгола, який готовий незадорого підкинути мене у потрібний момент...
Шкода ми не бачимо справжніх янголів…
Немає коментарів:
Дописати коментар